Історія закладу освіти

Вільховецька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів імені педагога-натураліста Ф.С.Бацури: 140 років навчання і виховання підростаючих поколінь школярів

Цьогоріч виповнюється 140 років з того часу, як у старовинному наддністрянському селі Вільховець, одному із найдавніших поселень Поділля, у 1881 році був заснований заклад освіти - однокласне початкове народне училище, яке належало до Міністерства народної освіти Російської імперії. Навчання учнів училища тривало 4 роки, а клас ділився на 4 групи. Четверта (випускна) група складала екзамени. Писати і читати учнів навчав лише один вчитель.

До цього окремих вільховецьких дітей навчав сільський дяк у власній хаті. Про те, як і чого вони навчалися, ми вже можемо лише здогадуватися.

Однак, нині без підтверджуючих документів з польських архівів важко повірити в те, що до завоювання Російською імперією території Поділля та закріпачення місцевого населення і царських заборон на українську мову, у Вільхівці не було організовано освіти для дітей і тут постійно панувала неписьменність та морок безграмотності. Адже село Вільховець, перша писемна згадка про яке датується 1434 роком, впродовж віків мало свою церкву і населяли його ще з князівських часів багато корінних жителів - русів, а в період перебування села у складі Великого Князівства Литовського й Речі Посполитої в сільській громаді з’явилося багато жителів польського та єврейського походження, які тут надійно й навіки вкорінилися, не бідували та мали тісні стосунки з історичною батьківщиною і не могли не дбати про навчання власних дітей та отримання ними європейської освіти.

А той факт, що на середину XVII ст. нижча (парафіяльна) освіта була загальною в Україні, засвідчив ще Павло Алепський в 1654 році, ствердивши те, що серед українців держави Богдана Хмельницького «всі або майже всі вміють читати і знають порядок молитов і співів, навіть більшість їхніх жінок і дочок». У ці ж роки в козацькій сотні вільховецького гарнізону було 220 козаків, що свідчить не лише про чисельність жителів, а й значення села.

Саме ж село, селян якого оминуло кріпацтво, економічно розвивалося, зростало територіально, а з плином часу стало ярмарковим та багатолюдним.

В 1897 році, окрім діючого міністерського однокласного початкового народного училища, у Вільхівці відкрилася ще й церковна школа грамоти для дівчаток, де їх навчання письму, читанню, рахуванню, церковному співу й домоводству тривало 3 роки, а основним спрямуванням навчального процесу було вивчення православної релігії.

Тоді ж відкрили церковні школи грамоти й у сусідніх селах - Глимбівці, Новій Гуті, Ставчанах, Рудківцях.

В 1904-1906 рр. за кошти вільховецьких селян і земства збудовано нове приміщення школи з двома класними кімнатами та квартирою для вчителя. Так у 1907 році у Вільхівці з’явилась своя церковно-парафіяльна школа.

В цей же період земством було збудовано приміщення ще й для Вільховецької земської початкової народної школи або просто - народна школа. Незважаючи на те, що Вільховець - велике й багатолюдне село, до 1917 року в цій школі навчалося лише близько 60 учнів. Учителями працювали Н.Пінчук, В.Назаров, М.Ткаченко. Розмаїття типів навчальних закладів і їх підпорядкування було характерне для дореволюційної Росії.

Після революційних подій і громадянської війни, затіяної російськими більшовиками й монархістами, кривавого «червоного терору», мародерських продрозверсток, «експропріації експропріаторів» та розорення місцевих жителів, голодовок і збройного утвердження влади більшовицьких Рад, у селі спочатку відкрили початкову чотирикласну трудову школу, в якій навчалося від 30 до 100 школярів, а в 1923 році - семирічну трудову школу, призначену для навчання 200-250 учнів.

Зважаючи на те, що до 1922 року у Вільхівці й навколишніх селах писати вміло лише 15 % дорослого населення, вчителі школи приділили значну увагу ліквідації неписьменності і малописьменності серед місцевих жителів. Тих селян, які успішно навчалися та закінчували лікнеп, нагороджували грамотами.

В організації лікнепу для дорослих і сільської молоді, навчально-виховної роботи і охопленні навчанням у школі усіх місцевих дітей активну участь брали Г. Войтенко, Ф. Прус, К. Висоцький, П. Дендюк та інші жителі Вільхівця, які працювали у волосних і сільських виконкомах та комітеті незаможних селян. Добру славу по собі залишили освітяни: Н.Ф. Ляшевська й В.М. Ляшевський, Н.В. Корпінський, А.В. Кузнецов, Д.I. Кривченко, О.Д. Цукрій.

З року в рік у школі зростала кількість учнів, що вимагало розширення площі класних кімнат. Місцеві більшовики вирішили це по-своєму - нахабно революційно й безапеляційно: конфіскували і використали під навчальні приміщення церковні будинки священика й дяка («Попів двір» і «Дякова хата») і добротні хати хазяйновитих жителів села, облудно звинувачених у заможності та глитайстві і «розкуркулених» більшовицькою владою.

Ці будинки прослужили для школи як навчальні приміщення ряд десятиліть, а окремі з них використовуються за призначенням ще й сьогодні.

Зросла також кількість учителів: якщо в 1923 році у школі було 8 вчителів, то в 1933 році їх уже стало 11. Назріла вже й потреба у відкритті на її базі 8-10 класів для надання місцевим учням середньої освіти.

В 1934 році у Вільхівці на базі школи-семирічки відкрили десятирічну середню школу. Кількість її учнів зросла з 309 до 408, а вчителів - з 21 до 25.

В 1936 році в селі було організовано школу для дорослих, яка існувала тут до 1941 року. В ній навчалися 25 учнів віком від 16 до 20 років.

В 1937 році у Вільховецькій середній школі відбувся перший випуск десятикласників. Атестати про середню освіту здобули 32 випускники з Вільхівця й сусідніх Ставчан, Куражина, Глимбівки, Слобідки, Кучі, Маціорська, Старої Гути й Нової Гути.

Напередодні Другої світової війни (1939-1945 рр.) школа вже мала власну матеріально-технічну базу. Для навчання учнів були бібліотека, струнний інструмент, піаніно і багато різноманітного унаочнення. Розвивалося підсобне господарство, посаджено фруктовий сад, розведено пасіку. Для продажу книг відкрили книжковий магазин.

Однак, під час окупації німецькі нацисти Вільховецьку школу закрили, а її бібліотеку й матеріально-технічну базу було знищено.

Після звільнення Вільхівця від німецько-фашистських окупантів, у квітні 1944 року школа знову запрацювала. Керівництво сільської ради і вчителі провели роз’яснювально-масову роботу серед місцевого населення щодо обов’язкового навчання дітей та підлітків, внаслідок чого навчанням охопили 360 учнів.

Зріс чисельно й учительський колектив, але вчителів з вищою освітою не вистачало, адже багато з тих, хто працював тут до війни, загинули на фронті або виїхали звідси у пошуках кращої долі. Однак, дирекція, педколектив і громада села з проблемою педагогічних кадрів справилися.

У післявоєнні роки заклад освіти уже працював як загальноосвітня середня трудова політехнічна школа з виробничим навчанням (з 1991 року - ЗОШ І-ІІІ ступенів).

За 1945-1970 рр. кількість учнів зросла до 540, а вчителів - до 43.

Зважаючи на незручності навчання учнів у старих хатах, розкиданих по селу, місцевий колгосп-мільйонер ім. С.М. Кірова за кілька років, поряд з церквою на території занедбаного військового кладовища кінця ХVІІ ст., збудував і в 1970 році урочисто відкрив нову двоповерхову школу з приміщеннями, розрахованими проектом для школи-восьмирічки лише на 360 учнів. Але цієї новобудови для 540 учнів, які в той час навчалися у школі, теж було недостатньо. Проблему шкільних приміщень було вирішено частково і навчання дітей продовжувалося у тих самих будинках, що були розташовані ближче за інших до новозбудованого корпусу. Попів двір, зведений за рахунок громади парафіян для проживання священика, знову використовували під класні кімнати.

3 початком 90-х років і розпадом Радянського Союзу у школі закрили групу продовженого дня та пришкільний інтернат. Перейменований колгосп у КСП «Мрія» ще встиг в 1990 році відремонтувати у школі їдальню, в 1992 році - добудував до центрального корпусу спортзал, а сам, згодом, заплутався у банківських кредитах, боргах і безвиході, занепав та й розпався.

В 1995 році у школі вчилися 269 учнів, а вчили їх 28 вчителів.

В нинішньому 2020-2021 навчальному році в 11 класах Вільховецької ЗОШ навчаються лише 136 учнів, а освітній процес забезпечують 18 вчителів, які продовжують щодня сумлінно й результативно працювати, з оптимізмом дивляться на реалії сьогодення і сподіваються на краще.

Керівниками закладу працювали: Сивун Федір Трохимович (до 1939 року), Вапняр Олександр Михайлович (1939-1945 рр.), Тарнавський Григорій Михайлович (1945-1947 рр.), Сусляк Дмитро Данилович (1947-1954 рр.), Яремчук Павло Якимович (1954-1966 рр.), Грицюк Іван Микитович (1966-1970 рр.), Кукуряк Микола Іванович (1970-1995 рр.).

З 1995 р. до нинішнього часу заклад очолює Шевченко Ігор Іванович.

Славилася повоєнна школа своїми творчими педагогами й учнями. Серед них було багато непересічних, яскравих і талановитих особистостей, які своєю наполегливою і самовідданою працею вписали золоті сторінки в її історію. Колектив учителів сформувався з досвідчених професіоналів в т.ч: Мамаєвський В. В., Крайнік І. П., Конькова О. В., Понуркевич Г. Ф., Атаманюк О.І., Драгомерецька А. І., Кошовська М. К., Косець Н. Г., Бацура Н.М., Сожанська Н. А., Гавришенко Д. М., Понуркевич Л.О., Яремчук Л. Д., Фоміна Р. Ф., Дендюк М.К., Глуха В. П., Гончаренко В.І., Зелененька О. П., Дубіневич В.О., Дудко А.Д., а також подружжя Тоцьких, Паустовських, Вапнярів, Романюків, Тернавських, Громніцьких, Комарніцьких, Кукуряків, Тодосійчуків, Олембовських, Кошовських, Білунів.

В 1947-1975 рр. у школі працював відомий педагог-натураліст Ф.С. Бацура, вчитель біології, педагог-новатор, Заслужений вчитель школи Української РСР, кавалер ордена Леніна, трьох золотих медалей ВДНГ СРСР, нагороджений освітянською медаллю ім. А.С. Макаренка, автор ряду науково-педагогічних публікацій і видань навчально-методичного змісту, якими й досі користуються українські вчителі, лідер юннатівського руху в Україні й Радянському Союзі. Федір Степанович створив власну високоефективну модель викладання біології у сільській середній школі, у якій раціонально поєднав навчання на уроках, дитяче дослідництво й експериментування, сільськогосподарську працю і трудове виховання школярів. Його обрали науковим кореспондентом Науково-дослідного інституту педагогіки УРСР (вересень 1959 р.), обирали й делегатом Всеукраїнського та Всесоюзного з’їздів учителів і ряду юннатівських зльотів.

Більш детально про Ф.С. Бацуру можна дізнатися на сайті Національного ЕНЦУМ МОН України за посиланням: https://nenc.gov.ua/wp-content/uploads/2020/01/%D0%A3_%D0%B2%D0%B8%D1%82%D0%BE%D0%BA%D1%96%D0%B2.pdf.

З 01 вересня 2013 року Вільховецька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів носить ім’я педагога-натураліста Федора Степановича Бацури.

Серед учнів та випускників школи - ряд відомих науковців:

- Микола Пилипович Балуховський (10.05.1899 - 06.01.1977 рр.), доктор геолого-мінералогічних наук, першовідкривач Шебелинського газового родовища на Харківщині, лауреат Ленінської (1959 р.) та болгарської Димитровської (1964 р.) премій;

- Владлен Миколайович Тоцький (14.12.1936 р.н.), доктор біологічних наук, професор, відомий український вчений в галузі генетики, молекулярної біології, біохімії, Заслужений діяч науки і техніки України;

- Франц Броніславович Ліпінський (21.01.1935 - 23.08.2010 рр.), кандидат сільськогосподарських наук, завідувач відділу Всесоюзного НДІ селекції і насінництва овочевих культур;

- Олександр Федорович Бацура (25.01.1950 р.н.), кандидат біологічних наук, старший науковий співробітник Всесоюзного НДІ жирів, автор наукових розробок в галузі вітамінології, харчових технологій та сільського господарства, літератор;

- Олександр Йосифович Янцаловський (30.09.1953 р.н.), кандидат медичних наук, старший викладач кафедри психології та педагогіки Хмельницького національного університету, лікар-уролог поліклініки №4 м. Хмельницького, літератор, автор пісенно-поетичної збірки «Все починається з любові» та документальної повісті «За межею можливого», Заслужений діяч естрадного мистецтва України, дійсний член Міжнародної академії інформатизації.

- Віктор Станіславович Радомський (19.03.1960 р.н.), кандидат економічних наук, викладав у Подільській державній аграрно-технічній академії та Хмельницькому національному університеті за сумісництвом, директор КП «Учбовий центр житлово-комунального господарства» Хмельницької обласної ради.

Плеяда випускників школи здобула в місті Хмельницькому вищу інженерну освіту завдячуючи патронату односельчанина Віктора Антоновича Венгржановського (18.04.1942 р.н.), кандидата хімічних наук, професора, декана інженерно-економічного (1976-2003 рр.), завідувача кафедри хімії (1980-1989 рр.), декана технологічного факультету (1989-2003) Хмельницького національного університету (колишній ХТІПО та ТУП), Заслуженого викладача університету, Відмінника народної освіти УРСР та Відмінника освіти України.

В числі випускників школи є відомі на Поділлі та в Україні освітяни:

- Іван Семенович Кордонський (01.04.1922 - 02.10.2004 рр.), Відмінник народної освіти УРСР (1960), Відмінник освіти СРСР (1972), працював завідуючим Новоушицького райвно (1957-1982 рр.) За час його керівництва у районі побудовано 27 загальноосвітніх шкіл. Учасн. бойових дій ІІ світ. війни. Нагороджений бойовими орденами та медалями (1941-1945 рр.), медаллю «За доблесну працю» (1970), орденом «Знак Пошани» (1981);

- Анатолій Степанович Власов (25.05.1948 р.н.), Заслужений працівник фізичної культури України (2020 р.), засновник і багаторічний незмінний керівник борцівського клубу для місцевих учнів «Прометей» - Вільховецької філії Новоушицької ДЮСШ, вихованці якого здобули ряд яскравих перемог у змаганнях з вільної боротьби на національній і світовій спортивних аренах;

- Володимир Іванович Войтенко (14.10.1949 р.н.), Заслужений працівник освіти України (2002). Завідувач Новоушицьким райвно (1982-1985 рр. З 1985 по 2005 рр. очолював освітянську галузь Хмельниччини, спочатку - як перший заступник завідувача облвно, а з 1993 р. - начальник управління освіти і науки Хмельницької ОДА, ректор Хмельницького обласного інституту післядипломної педагогічної освіти з 2005 по 2011 рр.;

- Василь Васильович Климчук (02.09.1957 р.н.), Відмінник освіти України (1991, 2004 рр.), нагороджений Почесною грамотою Кабінету Міністрів України (2006 р.) та рядом інших відзнак. Створюючи творчі групи з педагогів-новаторів, науковців, журналістів, юристів і краєзнавців, реалізував з Національною АПН України 4 спільних науково-освітніх проекти, відзначені 4 золотими та 4 срібними медалями міжнародних освітянських виставок. Організував книготворення і безоплатну передачу в заклади освіти області понад 30 видань природничо-краєзнавчого змісту (заг. тираж 50 тисяч екземплярів) та створив першу в Україні електронну бібліотеку. Продовжуючи справу життя свого Вчителя Ф.С.Бацури, третє десятиліття поспіль очолює юннатівську роботу в області та Хмельницький ОЕНЦУМ, який Міністерство освіти і науки зарахувало до флагманів освіти і науки держави та визнало лідером позашкільної освіти України.

Ціла когорта випускників, які в різний час були кращими учнями школи, здобула педагогічну освіту і органічно влилася у вчительський колектив. Серед них: Власова В.П., Власов А.С., Дробик Є.М., Чичановський О.Г., Кузнєцова Л.М., Кошовська Г.Г., Удра Л.Л., Войтенко Г.Ф., Демчук В.Т., Шевчук (Балинець) О.А., Шевченко Г.А., Григорчук (Смаровоз) О.В., Грохольська Л.Г., Галаш Л.П., Дуб Н.І., Дубіневич О.В. та ін. Своєю сумлінною працею вони примножують здобутки попередніх поколінь колег.

Дирекція і педагогічний колектив Вільховецької ЗОШ особливу увагу приділяли у попередні роки й приділяють нині збереженню та розвитку навчальної матеріально-технічної бази, яка включає учнівську навчально-дослідну земельну ділянку (всього - 2,62 га, в т.ч. дослідні ділянки - 0,30 га, плодовий сад - 0,36 га, шкільний дендропарк, майданчики, будинки й подвір’я - 1,96 га), навчальні кабінети для кожного предмету, класи з комп’ютерним обладнанням, спортивний і актовий зали, їдальню, буфет. Ведеться й наполеглива робота з відновлення історико-краєзнавчого музею колишнього козацького Вільхівця (ХVII ст.), нищівно й нахабно розореного різноманітними приїжджими посадовцями - «фахівцями і знавцями» ще в радянський час заради поповнення його файними експонатами експозицій музеїв обласного центру, Києва, Ленінграду й Москви.

Нині школа має 23 комп’ютери з мережею WI-FI для забезпечення навчальних потреб, а для підвозу учнів з навколишніх сіл - шкільний автобус.

Працюючи за моделлю громадсько-активної школи, її педколектив бере активну участь у різноманітних освітянських і громадських заходах. Тут часто проводяться науково-практичні семінари й конференції, круглі столи, ділові ігри, панорами та аукціони педагогічних ідей, а вчителі - неодноразові учасники районних і обласних виставок педагогічних ідей.

В 2009 році Вільховецька ЗОШ отримала від Українського фонду соціальних інвестицій грант «Успішна громада», в 2011 році - стала переможцем Всеукраїнського громадського огляду-конкурсу стану умов і охорони праці в установах, закладах, підприємствах та організаціях Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, а в 2012 році - посіла ІІІ місце в обласному конкурсі на кращу модель школи сільської місцевості.

Місцева влада, дирекція і батьки подбали про покращення учням та педагогам побутових умов у школі - придбані комплекти сучасних парт, встановлено металопластикові вікна й двері в класних кімнатах, облицьовано керамічною плиткою коридор першого поверху, модернізовано опалювальну систему, освітлення зроблене енергоекономним, обладнано внутрішній туалет, замінено шиферне покриття даху на металочерепицю, покращено благоустрій пришкільної території.

У школі діє учнівський парламент (випускає щомісячну газету «Погляд») і загін волонтерів «Милосердя». Серед вільховецьких учнів - ціла когорта активних учасників та переможців районних і обласних олімпіад та конкурсів-захистів МАН України.

В спортивному клубі вільної боротьби «Прометей», що розмістився у якісно відремонтованому ошатному будинку «Попів двір» на шкільній території, для місцевих учнів є можливість навчатися секретів боротьби під керівництвом уславленого тренера А.С. Власова, змагатися і здобувати спортивні перемоги та досягати омріяних висот у спорті.

Продовжуючи традиції юннатівського руху, започатковані в школі Ф.С.Бацурою, вільховецькі школярі протягом останніх чотирьох років представляли юних аграріїв Хмельниччини на Всеукраїнських зльотах учнівських виробничих бригад та трудових аграрних об’єднань загальноосвітніх і позашкільних навчальних закладів на Запоріжжі (2017 р.), Тернопіллі (2018 р.), Львівщині (2019 р.) і були їх активними учасниками, лауреатами й переможцями, а в 2020 році, виконуючи карантинні обмеження, презентували на Зльоті столичному журі свої аграрні напрацювання в режимі он-лайн і їх команда здобула ІІІ місце в конкурсі-захисті науково-дослідницьких робіт у секції «Садівництво».

За вагомий внесок педагогічного колективу у розвиток національної освіти, навчання і виховання підростаючого покоління Вільховецьку ЗОШ І-ІІІ ступенів імені педагога-натураліста Федора Степановича Бацури в минулі роки відзначено рядом відзнак місцевого, обласного й національного рівнів:

- Подяка Новоушицької районної ради та районної державної адміністрації (2011 р.);

- Почесна грамота Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України й ЦК профспілки працівників освіти і науки України (2012 р.);

- Грамота Департаменту освіти і науки, молоді та спорту Хмельницької обласної державної адміністрації (2013 р.);

- Грамота Хмельницької обласної ради (2013 р.);

- Грамота Національного еколого-натуралістичного центру учнівської молоді Міністерства освіти і науки України (2015 р.);

- Грамота Інституту проблем виховання Національної академії педагогічних наук України та Національного еколого-натуралістичного центру учнівської молоді Міністерства освіти і науки України (2020 р.);

- Грамота Хмельницької обласної ради (2021 р.);

- Грамота Хмельницького обласного інституту післядипломної педагогічної освіти (2021 р.).

Протягом 140 років вчителі Вільховецької ЗОШ І-ІІІ ступенів імені педагога-натураліста Федора Степановича Бацури успішно навчали й виховували підростаючі покоління школярів Наддністрянщини, виростили для суспільства тисячі освічених та працьовитих громадян, котрі залишили свої сліди в історії Вільхівця, своїх рідних сіл і рідного подільського краю.

Сьогодні колектив школи, пам’ятаючи її славне 140-річне минуле і зберігаючи традиції, успадковані від попередніх поколінь, продовжує й надалі утримувати лідируючі позиції в ряді напрямків освітньої діяльності та юннатівської роботи школярів у регіоні.

НАЙДАВНІШІ ПОСЕЛЕННЯ ХМЕЛЬНИЧЧИНИ

Вільховець (за матеріалами історико-краєзнавчої праці Євфімія Сіцінського і його сподвижників - православних священників Поділля «Приходы и церкви Подольськой епархии. Труды Подольського епархиального историко-статистического комитета. Выпуск девятый» і обласної газети «Подільські Вісті»).

У 2023 році селу Вільховець наддністрянської Новоушиччини виповниться 580 років з часу першої писемної згадки.

Село Вільховець належить до стародавніх поселень Поділля, що засвідчують численні археологічні знахідки на його території, давні народні перекази, литовсько-польські архівні документи та історичні праці відомого подільського краєзнавця, професора Євфімія Сіцінського.

За народними переказами, Вільховець колись був багатолюдним містечком, яке оточували суцільні ліси. Під час одного з татарських нападів, поселення було знищене, а велика частина його жителів стала жертвами степовиків. На південь від села є урочище у вигляді великої улоговини, відоме в народі під назвою «Різанівка». Кажуть, що це саме те місце, де вільхівчани мали нещастя потрапити до рук татар.

Документальні історичні відомості про Вільховець відносяться до XV століття. Поселення вперше згадується під 1443 роком в дарованій грамоті короля Владислава III Христину Щуковському («з Щуковци»), із записом у 300 гривень на Бакоту з селами Борсуківцями і Вільхівцем, тобто з можливістю викупити згодом ці поселення в казну за 300 гривень.

У податковому списку 1493 року Вільховець ще згадується, але в списках 1530 і 1542 років він показаний таким, що вже запустів, причому ця пустка входила до складу Зяньковського повіту. Однак дуже швидко містечко не тільки відродилося, але й стало самостійним приходом з окремим священиком, як це видно з люстрації 1583 року, у якій згадується про податок на «попа».

Поселення належало тоді кільком власникам: Потоцькому, Чоланському, Сутківському і Ластовецькому. Під час люстрації 1616 року виявилося, що половиною Вільхівця володів Адріан Ячимірський, підчаший подільський, за передавальним записом Коханського, а інша половина була у володінні Криштофа і Войцеха Косаковських за передавальним записом Адама Чоланського.

У 1661 році власницею Вільхівця на правах привілейованої оренди була Зацвіліховська. У 1678 році 45 димів належало Станіславу Лянцкоронському і 15 димів Гумецькому, а в 1703 році - крайчому коронному. Весь цей час Вільховець значився в числі королівських маєтків.

У козацькому повстанні 1702 року, піднятому проти унії, взяли участь і вільховецькі селяни, але все ж у 1714 році тут уже була уніатська церква. Деяке затишшя, що потім настало, було порушене в 1733 році несподіваним нападом керівника Шаргородськими маєтками князів Любомирських, дворянина Жураковського, який пограбував вільховецьких селян, церкву і орендаря Пташинського і відібрав табун коней.

У XVIII столітті Вільховець став окремим староством, до складу якого входили також сусідні села: Ставчани, Гута Нова і Стара, Глембівка, Санатівка і Матірське. За люстрацією 1765 року, староством володів у ту пору Мартин Козебродський, який влаштував тут скляні «гути» і перший став сплавляти Дністром з Калюса плоти будівельного лісу і баржі зі склом і борошном в Аккерман.

У 1775 році Вільховецьке староство було подароване Станіславу-Щенсному Потоцкому, генералові артилерії коронної. Тарифа наступного року засвідчує існування у Вільхівці 125 димів. Не зважаючи на те, що для потреб скляних, поташевих і селітряних заводів, що працювали тут, було вже винищено значну кількість навколишніх лісів, люстрація 1789 року свідчить, що в околицях їх залишалося ще досить багато.

В цей час у Вільхівці почали оселятися євреї, утворивши містечко, в якому проводилися торги і відбувалися ярмарки. Але після значної пожежі, що розорила торговців, ярмарки припинилися.

У 1807 році Потоцький поступився своїми правами привілейованої оренди генералові Дзержку, який користувався містечком до 1837 року. Потім Вільховець якийсь час перебував в орендному користуванні Радлінських.

У 50-х роках місцевих селян відпустили на оброк, а в 1871 році на викуп: за казною залишилися тільки навколишні ліси і водяні млини.

До 60-х років позаминулого століття неподалік села існував великий курган, який не раз піддавався розкопкам шукачів скарбів і тому був зруйнований, а пізніше й розораний.

На початку ХХ століття у містечку мешкали селяни-українці і колишні однодворці. Православних числилося 920 чоловіків і 863 жінки, католиків - 144 чоловіки і 148 жінок. Євреїв, які жили виключно у Вільхівці, числилося 146 чоловіків і 132 жінки.

За свідченням Юхима Сіцінського, тутешні селяни були дуже бідні і малоземельні. Окрім землеробства, головним їхнім заняттями були заробітки в Бесарабській губернії або на тютюнових плантаціях, які перебували майже виключно в єврейських руках.

У містечку була дерев’яна трикупольна на честь Св. мучениці Параскеви церква, яка проіснувала до 1840 року, коли її і розібрали, а на місці престолу встановили кам'яний хрест. Будівництво нової кам’яної однокупольної церкви розпочалося 1840 року, а через чотири роки її освятили також на честь Св. мучениці Параскеви. Іконостас у ній спочатку був із старої церкви, одноярусний, але у 1863 році на кошти прихожан і священика Адріана Беднаровського замінений новим одноярусним, який обійшовся у 1500 рублів.

У 1889 році в пам’ять про порятунок царської сім'ї при аварії потягу в 1888 року для церкви на Афоні була придбана ікона Іверської Божої Матері, на поклоніння до якої щорічно приходило чимало богомольців. А в 1890 році з нагоди 900-річчя хрещення Русі у Вільхівці збудували Володимирську каплицю. «Кам’яну, красивої архітектури», - як написав свого часу про неї Юхим Сіцінський.

У Вільхівці з 1881 року почало діяти однокласне міністерське народне училище, а з 1897 року - церковна школа грамоти для дівчаток.

Коментарi